З 2014 року в Україні загинуло понад три десятки білорусів, які воювали на боці України. Після початку повномасштабного вторгнення кількість смертей неухильно зростає. 16 травня 2022 року на півдні України загинув Павло Суслов з позивним “Волат”. Він воював на Донбасі, на боці України, з 2015 року. Після початку повномасштабного вторгнення він став командиром роти полку Калиновського, яка згодом стане батальйоном імені “Волата”.

Серед білоруських добровольців він користувався найбільшим авторитетом, і в день роковин смерті командира колишні добровольці та білоруси Литви зібралися у Вільнюсі на вечір пам’яті Павла Волата.

“Коли кажуть, от я читав у книжках і бачив у фільмах, що снайпери вбивають командира, я завжди думав: “А що такого?” Ну командира вб’ють – іншим замінять. Ще кажуть, що командир – це половина підрозділу. Я не вірив у це якось, але ось коли Волат загинув, я зрозумів, що таку людину замінити буде дуже складно. <…> Скільки командирів я бачив, і в українських частинах, такого як Волат не було. Немає людини, яка б могла б замінити і навіть зрівнятися з ним”, – каже ветеран війни в Україні, білоруський доброволець Олександр Царук, з позивним Сашко.

Волат загинув, підірвавшись на міні. У день його смерті Сашко був одним з останніх, хто бачив його живим. Коли пораненого командира евакуювали, Сашко прикривав групу евакуації. Волата зуміли доставити в автомобіль живим, але незабаром він помер від отриманих травм.

“Порожнеча, напевно, була якась. Надія, що Волат живий, раз ми його змогли донести живого до автомобіля і передати медикам. Раз ми пройшли такий шлях, коли він помирає, повертається до життя. У цих умовах, коли завжди можна чекати, що зараз накриють нас, і людина вижила, але поранення такі…”

На вечір пам’яті Волата в невеликому залі в центрі Вільнюса зібралося кілька десятків людей. Коли на екрані почали показувати документальний фільм про Волата, у залі запанувала тиша. Було видно, що багатьом важко стримувати емоції, деякі з присутніх періодично підносили руки до обличчя, щоб стерти сльози, які виступали на очах.

У центрі зали, біля екрану, висіли три прапори: у центрі національний білоруський – білого, червоного і білого кольорів, по різні боки від нього – український і литовський. У кутку на столі лежала кепка Волата, його портрет і ще один біло-червоно-білий прапор, ним вкривали загиблого білоруса в день його похорону в Україні.

Це прапор Сашка. Він був із ним на протестах 2020 року, потім, коли Олександр утік від репресій з Білорусі, прапор опинився у Вільнюсі, а пізніше і на війні.

“Я цей прапор віз через кордон, де мене затримували. Цей прапор був завжди зі мною тут (у Вільнюсі), [потім] поїхав зі мною в Україну. Він висів над моїм спальним місцем, і коли ми виїжджали до Миколаєва, на позиції, він залишився висіти в мене над спальним місцем, а ми поїхали. На цій позиції і загинув Волат. Ми тоді (після евакуації пораненого Волата) залишилися в окопах, на завданні, а його повезли в бойову частину. Один прапор десь висів, напевно, на стіні, а накрити взяли мій прапор. Накрили і повернули потім”, – згадує Олександр Царук.

Білорус В’ячеслав Деліцін приїхав в Україну в березні 2022 року, долучився до полку Калиновського, повоював 7 місяців, а потім повернувся до Вільнюса, який став йому притулком після протестів 2020 року. Він, як і багато добровольців, з повагою згадує Волата.

“Павло Волат запам’ятався саме як білоруський боєць, як військова людина, яка усвідомлювала всю свою відповідальність. Тобто, він розумів, що приїдуть білоруські патріоти, так, гарячі хлопці, але без військового досвіду, і він усіма силами старався свій професійний досвід, який він здобував багато років в Україні, весь цей професіоналізм, він віддавав нам. Завжди думав про нас, переживав”, – каже В’ячеслав Деліцин.